Громадське ТБ Одеси поспілкувалося з відомим поетом та есеїстом Юрієм Андруховичем. Український письменник міркує про взаємодію політики і творчості, а також ділиться своїми спостереженнями за народженнями нових геніїв в кризовий час. Публікуємо повний текст інтерв’ю.
Моня Рікун: Чи є Одеса літературним містом?
Юрій Андрухович: Одеса – не просто літературне місто. Одеса – літературна навіть поза контексту літературних імен та текстів. Ми можемо розповідати про будь-який з цих будинків. Але Одеса – сама є містом текстом. Відносно Першого міжнародного літературного фестивалю, то мені здається, що він прийшов в Одесу трохи запізно, але слава Богу, що тут відкрилася можливість для контактів з зарубіжними авторами. Добре, що фестиваль взяли у руки швейцарець та німець. Це не значить, що ми хочемо плазувати перед заходом. Просто у них методична складова набагато розвинутіша, ніж у нас самих. Тому я не думаю, що українські організатори зробили це краще і правильніше. Фестиваль подає великі надії. Вірю, що наступного року буде другий фестиваль. І він стане чимось на зразок свого старшого брата – Берлінського фестивалю, який вже відбувається років 15. І стане такою новою міською традицією нової Одеси.
М.Р.: Вашу творчість часто порівнюють з творчістю Умберто Еко. Взагалі часто хорошого письменника порівнюють з іншим хорошим письменником. Але які автори дійсно мали на Вас вплив? У кого ви перейняли щось? Кого вважаєте своїм кумиром?
Ю. А.: Для мене безумовно це Томас Вулф і його роман, який я читав у російському перекладі «Взгляни на дом свой, ангел». Я мушу підкреслити, що тільки цей роман цього автора , але він для мене страшенно важливий. Я його вперше прочитав, коли мені було 16 років. Десь приблизно стільки ж років героєві роману. Хоч ми і стежимо за його долею від моменту народження. Але найбазовіші речі, які з ним відбуваються, ініціація власне – це десь приблизно той самий вік, у якому я цю книгу і читав. Я тоді відкривав для себе, що таке роман ХХ століття, що таке велика густа проза на техніках потоку свідомості, але в той же час закорінена в суворому жорсткому реалізмі. І я прив’язався дуже особисто, інтимно до цієї книжки. Коли в мене траплялися важкі хвилини: я очікував з лікарні повідомлення про смерть батька, я тоді нічим не міг допомогти, але мені треба було чимось заповнювати цю порожнечу, і я тримав у руках цю книжку. У ній теж один із центральних мотивів – це герой і його батько. Лінія не така проста, дуже багатозначна.
Пізніше я для себе створював канон: кого мені треба читати, кого мені цікаво читати. І, наприклад, прийти до Джойса безпосердньо без Томаса Вулфа, я не зміг би. Треба було пройти через цей етап, власне «вулфівського» роману.
М.Р.: У вас, як і у Вулфа, теж є валіза з рукописами?
Ю. А. Тепер вони поміщаються у дуже малогабаритних предметах: лептопах, планшетах. Але десь на горищі в мене є багато таких списаних паперів, ще списаних від руки, до яких у мене не зовсім є доступ. Багато з цих рукописів є переважно поезія. Я виходив із свого базового принципу, що вірші треба обов’язково від руки писати, а прозу друкувати на машинці. Потім звичайно замість машинки з’явився комп’ютер. Але вірші я намагався все одно писати від руки. Тому цієї валізи «вулфівської» у мене немає. Але, я маю надію, може для мене самого там ще є якісь потенційні несподіванки, про які я міг просто забути. Колись я все-таки до нього доберуся і все ж знайду.
М.Р. Літературознавці, в свій час, говорили про «Станіславській феномен». Коли в Івано-Франківську практично одночасно з’явилося багато талановитих авторів. І всі писали, заголом, постмодерністські речі. Шукали витоки феномену: одні говорили, що це пов’зане з розпадом СРСР, інші казали, що в Івано-Франківську завжди було яскраве культурне середовище. Мені особисто цікаво дізнатися думки людини, яка є частиною цього явища і бачила все зсередини.
Чи мав місце якись внутрішній маніфест? Чи може люди просто зібрались, начитались бітників і теж вирішили щось схоже відобразити?
В чому секрет цього феномену?
Ю. А.: На цей час «Станіславській феномен» вже є історичним терміном. На середину 90-х років існувала така потреба у якісно нових текстах і творах. Це не тільки феномен в літературі, а й в візуальному мистецтві, музиці.
Бітники не були нашою темою, а були якісь, зазвичай, австрійці Йозеф Ротт, Франц Кафка. Потім відкрили для себе «поставстрійця»,тобто Кундеру. Це не була ніяка творча група чи едина стилістична конвенція. Вийшло так, що ці люди, може 5-6, а може і десяток, які просто жили в один той самий час в одному й тому місті і проводили разом багато часу. Наприклад, в кав’ярнях. І при цьому вони одне одному щось розповідали, обмінювалися книжками й власними текстами, ідеями. Нічого організаційного за цим не стояло, слава Богу. Але склалося так, що наприкінці 90-х уже викристалізувалась достатньо хороша якість літератури всіх цих авторів. Виходило так, що наше місто – швидше все-таки провінційне. У порівнянні з сусіднім Львовом чи Чернівцями нічим особливим воно не примітне. Але ось у цьому місці раптом чомусь виявляється один, другий, третій, четвертий. І їх починають уже навіть перекладати іноземними мовами, видавати закордоном. І я думаю, що десь через десятиліття кожен із цих людей став самим собою вже без якогось «феномену». Прохасько Тарас – це Прохасько, Іздрик – це Іздрик, Єшкілєв – це Єшкілєв. Тобто на початкових етапах важливо було заманіфестувати цей «Станіславський феномен» , але через декілька років це вже було зайвим.
М.Р.: Кожен автор став самостійним феноменом…
Ю. А.: Феноменальним по-своєму, так.
М.Р.: Як бути з протиріччями між поколіннями, як можна їх згладити, як переконати, що кожне покоління народжує щось нове?
Ю. А. Вирішити цю проблему неможливо. Це і наврядчи можливо. Тобто поза всіма поколіннями, якщо людина сама наділена якоюсь здатністю, талантом, творчою потенцією, вона обов’язково зрозуміє і підтримає того, хто приходить слідом за нею. І не буде вибудовувати конфліктів на рівні «можна-не можна». Тому це не вирішеться на рівні представників поколіннь. Це тільки на індивідувальному рівні вірішується. Хтось із старих обов’язково підтримає когось з молодих. І мені свого часу було важливо те, що мій перший роман, невеличкий романчик, «Рекреації» в 1992 році побачив світ у формі журнальної публікації в «Сучасності». Перший номер журналу, який виходив від київської редакції і відкривався моїм романом, викликав шквал критики. Не просто критики, а я сказав би, критики на рівні особистих образ і, серед іншого деякий читацький шантаж. Наприклад, «ми відмовимось від подальшої передплати вашого журналу», «поверніть нам наші гроші» і так далі.
З цим треба було якось жити певний час. І я знаходив підтримку, наприклад у тому, що серед цих сотень обурених злих голосів, я чув декілька важливих голосів. Наприклад, Валерія Шевчука, письменника старшого покоління, якого я сприймав за людину глибоко консервативну. Проте Шевчук сказав прекрасні слова про роман. А потім професор Юрій Шевєльов із далекого Нью-Йорка однією фразою описав мою прозу, назвавши її шампанською. А це такий патріарх був всієї української філології, і літературознавець, мовознавець, який зосередив в своїй особі страшенно багато знання і творчої енергії. Тобто це насправді дуже і дуже серйозна підтримка, коли це висловлює така особистість.
М.Р.: Мені запам’яталась ваша фраза з роману «Московіада» сказана сюрреалістичному королю: «Чого варті політики без поетів?»
Ю. А.: Королі без поетів. Але, так за цими королями швидше за все стоять якісь сильні світу цього, можновладці. А значить і політики.
М.Р.: Я хотів би перейти до парадигми «Політика і творчість». Історія показує, чим сильніше соціальне потрясіння, тим сильніша реакція на це потрясіння, і як слідство, сильніша творчість і література. Якщо врахувати те з чим зіштовхнулось українське суспільство за останні роки, чи очікуєте ви народження нових українських геніїв?
Ю. А.: Ну, найпростіше було б сказати так. Але я думаю, що не існує залізних закономірностей у цьому плані. Це все-таки не закони фізики. Це закони духу, так? Але об’єктивно кажучи, мені здається, що ми на порозі якихось абсолютно інших романів, які от-от у нас з’являться. Мені здається ці романи напишуть люди, яким зараз біля 30. Або і молодші за них. Мені здається, що багато речей, які в нас не проговорювалися в силу такого нашого задавненого інфантилізму будуть тепер озвучені. Зокрема, крайні моменти, екстремальні. Моменти, так би мовити, екзистенціальні безодні. І я думаю, право на війну, в сенсі, в літературі, якщо ми тільки цей аспект візьмемо. Це право отримають, по-перше, ті хто там був. І хто є. І знаю, що багато талановитих людей тепер цей досвід набули. Але, знову ж таки, це не догма. Тут не можна поставити певну умову: будь-ласка, на ці теми пишіть тільки ті, хто там був. Я в очікуванні, насправді, якихось дуже серйозних і нових змін. І в літературі в тому ж числі. А з іншого боку, я песимістичний, в тому сенсі, що все-таки читачів цієї літератури об’єктивно стає все менше.
М.Р.: Чому?
Ю. А.: Передусім, я думаю, причини суто технологічні. Тобто в людей з’явилися набагато сучасніші, ефективніші способи заповнення вільного часу. От якшо ігнорувати цей фактор, що все-таки природа читання полягає в тому, що людина заповнює свій вільний час. Ось, ми вважаємо, що людина читає, щоб чогось навчитись, щоб знайти відповідь на якісь свої запитання. Але найголовніший стимул – це заповнення вільного часу. Це одна із розваг, крім того. Не звичайна собі, а така софістикована розвага для розуму. І у цьому сенці в літератури все більше і більше конкурентів, інших форм заповнення вільного часу. Тому тут треба пам’ятати, що ми можемо не дочекатись такого суспільного ефекту від цих романів, які мали, наприклад, книги про Першу світову війну. Тут може відбутися основний всплеск, наприклад, у блогосфері, десь на фейсбуках, а не у книгарнях.
Є певна критична межа, яка дозволить і літературі, і книзі жити і існувати вічно. Тобто якийсь прекрасний мінімум читачів і авторів дуже високого рівня, класу. Їм завжди буде знайдене місце для хороших нових текстів.
М.Р.: Традиційне питання, в рамках нашої передачі, який ваш рецепт блакитного сала? Для вас процес творення це що?
Ю. А.: Я думаю, це значною мірою своєрідне самопояснення, самозаглибелення, але в той же час екстенсивним випуском назовні. Я хочу, якомога більшій кількості людей переказати свою історію. І я хочу досягнути при цьому певного об’єктивного успіху. Тобто досконалість фрази, розділу, твору вцілому має бути доведена самим текстом. На рівні деміургії це змагання за свою паралельну рельність, створення її. Нам мало, нам недостатньо того в чому ми живемо, і ми хочемо паралельно цьому створювати ту реальність, якої нам не вистачає.
М.Р.: Дуже дякую. Що можете побажати одеситам?
Ю. А.: Я хотів би, щоб у вас завжди було так привітно і тепло, як у ці дні. Щоб у вас було багато сонця. Щоб це південне місто своєю південністю насичувало увесь світ. Бажаю одеситам і собі, щоб ми частіше зустрічались та готували найсмачніші супи.
