Журналісти Громадського Одеси побували на саунд-чекові музикантів, де запитали їх про ставлення до української музики за кордоном та творчі плани “ДахиБрахи”.

Марко Галаневич, музикант “ДахаБраха”:

Одеса – це перше місто Вашого українського туру. Що для Вас воно значить? Яким воно є для Вас?

Цікаве місто. Дуже багато в нас знайомих і друзів тут, дуже хороших і теплих людей. Тому як же ж як не з Одеси почати? Ми раді, що так склалося, що ми починаємо свій тур з Одеси. Це класно! А такий величезний зал…Ми, якщо чесно, не очікували, що він такий гарний, великий, просторий. Постараємося все зробити дуже гарно.

Ви щойно повернулися з закордонного туру. Які емоції? Чи порівнюєте Ви публіку за кордоном і в Україні?

Знаєте, закордонні турне ми вже і не вважаємо турне. Воно так перманентно відбувається. Зараз ми були в Ризі, до того в Барселоні. Публіка, за великим рахунком, не відрізняється. Тобто, люди розуміють нашу музику, не зважаючи чи розуміють вони слова, тексти. Вони відчувають якусь емоцію, нашу енергію і ми цьому дуже раді. Більшість місць, де ми виступаємо, ми виступаємо там взагалі вперше як хтось із України. Потім люди підходять і дякують. Тепер вони зовсім інакше будуть сприймати новини з України, вони для них якось візуалізуються і будуть пов’язані з нами. Ми раді, звичайно, і постійно пам’ятаємо про це. Ми хочемо, щоб враження взагалі про всю нашу країну було якнайкраще. Інтерес до української культури безперечно зростає. Ми це відчуваємо. І ми свідомо на це працюємо.

Останні два роки наші концерти набули певного політичного підтексту. Ми не перетворюємо їх на політичні акції, але скрізь ми показуємо наш прапор в кінці і говоримо важливі речі. Ми проти війни. Ми за мир у всьому світі. Стоп Путін – це для нас найважливіше. Ми бачимо як у всьому світі люди солідаризуються з нами і розуміють, про що ми говоримо.

Все-таки за кордоном «ДахаБраха» більш відома, аніж серед українців?

Тут багато чинників. Ми всі перебуваємо у величезному комплексі неповноцінності. Вся наша культура, наша країна і наша нація. Цей комплекс був нав’язаний, як і багатьом колоніальним країнам. Ми маємо таку постколоніальну ситуацію. Тобто, ми знаємо, що ось є велике мистецтво, наприклад, в Росії, в Москві. Є мистецтво в Америці. Але щоб наші щось могли якось себе проявити, ще й на бекграунді українського архаїчного фольклору, сільського…Більшість українців не може собі уявити, що це може бути актуально в сучасному світі. Ми доводимо їм, що це може бути інакше.

Цього разу ми спробуємо заїхати до дитячого будинку, який знаходиться в Донецькій області. Там перебувають діти, виселені з регіонів так званих республік ДНР-ЛНР. Ми думаємо, що теж важливо на тому культурному фронті, де зараз про Україну нічого не знають, виступати.