Все буває зазвичай так: ти собі придумав – зроблю фестиваль…
І ми з Катею все вирішили, сіли і написали примірний план. А потім це все починає розширюватись і туди додаються якісь пункти програми.
Виходить, що дуже великий фестиваль за фактом, але ми не знали, що він вийде таким великим. Наприклад, у порівнянні з минулим роком ми зменшили кількість днів, але в ці п’ять днів дуже багато «поклали» усього.
Але так вийшло. І фестиваль насправді дуже чудовий за програмою. І заради цього варто, напевно, «постраждати», поспати менше.
Лекції будуть кожного дня. Виходить так, що в нас п’ять виставок, чотири лекції, а ще дискусія та презентація результатів майстер-класів (в нас є три майстер-класи в Одесі) для того, щоб усі подивились, що там на них відбувається і чому люди навчились, і отримали якісь враження, публічно.
Також ми додали дискусію. Тому що лекції – це добре. Але якщо ми робимо фото фестиваль, то хочеться створити такий майданчик для діалогу.
Був фестиваль у минулому році, буде – у цьому. Вони схожі. Їдуть люди з усієї України, тому що знають, що тут буде весело, цікаво, корисно і це взагалі подія у сфері фотографії.
Просто ми стаємо дорослішими, ставимось відповідальніше до якихось процесів. Виходить, це вже наш «плюс» те, що ми стали таким фестивалем, на який ці фотографи можуть собі дозволити приїхати.
Формат культури та мистецтва – це дуже широкий формат. І, це доволі гучна заява, але я б сказала що це виходить навіть за рамки політики. Бо як би не змінювались політичні настрої, які б зміни не відбувались у нас і у вас, мистецтво та культура все одно залишаються. І так або інакше, ми все одно спілкуємось з людьми. І це також формат культури.
Саме мистецтво та культура вони скоріш передвіщають якісь політичні зміни, ніж залежать постфактум від них вже.
Ми намагались підтримати ту ж якість і той же рівень фотографії. Цього разу це вже сучасний фотохудожник. Вона зараз працює і також буде присутня на фестивалі. Там буде можливість зустрітися з цим фотографом. Це Нателла Григорошвілі. Вона, в принципі один з лідируючих фотографів.
Нателла дуже цікава тим, що вона робить абсолютно соціальні проекти. І в той же час це документальні та творчі проекти, та дуже особистісний проект, оскільки вона знімає в таких прикордонних регіонах, які фактично забуті. Також дуже гарне підтвердження тому, що мистецтво та культура йдуть перед політикою те, що вона спочатку починає знімати, фотографувати, занурюватись в навколишнє середовище, а потім вже йдуть якісь політичні впливи або дії в тому регіоні.
Вона народилась в одному з селищ Грузії, і тому для неї цікаве і важливе саме реальне життя, як це все відбувається. Не фотографія як пропаганда. А така фотографія, в якій відбувається життя, яке дійсно є таким у цій країні.
В принципі це продовжує тему минулої виставки. Тому що те ж саме знімав Алханаідзе. І тепер буде цікаво, я думаю, для українського та міжнародного глядача подивитись, як це відбувається вже зараз, в сучасному контексті.
Окрім того, що це міста-побратими, що в них є свої економічні та культурні зв’язки, ці міста дуже цікаві по контексту. Тому, те що відбувається в Одесі, воно рефлексує в Батумі і навпаки. В цьому, в принципі, і є сама цікавість фестивалю, що він доволі живий і соціальний. І якщо в Батумі був акцент на публічні простори, то в Одесі вже теж збільшується цей контекст. І навпаки.
Очікувань занадто багато. І мені здається, що скоріше за все необхідно просто якимись своїми діями перетворювати їх в реальність.
Для мене важливо, аби цей фестиваль дав натхнення на наступний. І очікування – це очікування отримати це натхнення. Бо насправді є така тенденція: кожен перший рік фестивалю – найкращий. А далі вже фестиваль, будь-який, розвивається все гірше і гірше, трансформується. І люди вже звикають, що є ось якийсь фестиваль.
Відповідно тут важливо, аби це натхнення тримало цей фестиваль. Бо більше його в принципі нічого і не тримає. І коли проходив минулий рік було неймовірно складно. Під час фестивалю я була переконана, що це перший і останній раз, коли ми його робимо. Але коли він закінчився, це було настільки драйвово, настільки кльово. Ця енергетика від людей, які приїхали… Коли ми бачимо, що людям це потрібно, коли бачимо якийсь фіт бек, після цього вже хочеться однозначно рухатись далі.
Це доволі таки великий проект, і в нас поки що маленька команда. Цей проект в міжнародних структурах роблять 10 чоловік, і роблять щоденно. В нас значно менша команда. Відповідно, це складно фізично. Ми ж піднімаємо якісь пласти, які до нас ніхто не піднімав. Це робота з альтернативними просторами, кожного разу новий майданчик. Це якісь: «як домовитись», «як привезти інших фотографів, коли ми не знаємо, як аудиторія відреагує». Тобто це щоденна робота з якимись новими речами, новими площинами.
Ну і особливо складнощі є з пошуком підтримки і фінансування. Бо волонтерський фестиваль – це кльово, але довго так тривати не може. В нас є мінімальна підтримка друзів, є партнерські домовленості на бартерних засадах. Але в нас немає ні грантів, ні великого спонсора, який би підтримував цей фестиваль.
Насправді, хоча фестиваль триває два рази на рік – один раз в Одесі і один раз в Батумі, ми з фотографами постійно на зв’язку. Це пов’язано з тим, що ми між фестивальними подіями ми намагаємось робити міжнародні проекти. І ті фотографи, яких ми знаходимо протягом цього фестивалю,які нам цікаві для співпраці, потім ми вивозимо їх проекти і робимо спецпроекти в інших країнах. І, само собою, ми бачимо цей фіт бек. Ми слідкуємо, спілкуємось, ми постійно на зв’язку з цими фотографами. І найкраще – це бачити, як вони розвиваються. Бо тоді ми розуміємо, що даємо якісь поштовхи. Наприклад, з минулого року ми слідкуємо за нашими фотографами, і цього року один з них буде приймати участь у головній експозиції. Для мене це розвиток. І мені приємно слідкувати за нашою професійною аудиторією.
Кожен має якийсь свій рівень ,кожен має мету, до якої хоче розвиватися. Якщо людина відчуває, що вона досягла цієї мети, то ми не вправі штовхати її і казати, що вона не права. Бо якщо дивитись на фотографію, то це декілька напрямків її розвитку: комерційна, весільна, пейзажна, сучасна фотографія, концептуальна. І в кожному є можливості розвиватися.
Ми, наприклад, не даємо знань в комерційній фотографії. Це той сегмент фотографів, з якими ми не працюємо. Їм менше цікавий наш фестиваль, бо вони не можуть отримати більш технічні знання. Ми ж даємо теорію та ті сучасні напрямки, які зараз є в світі. Плюс ми даємо і відкриваємо ті можливості, завдяки яким українські фотографи можуть вийти на міжнародний рівень. Неможливо вчитися і не бачити. Неможливо хотіти навчитися і закривати очі, не дивитися, що відбувається в інших країнах. Бо тоді приходимо до того, що фотограф робить якусь серію, і вважає, що «я кльовий, я зробив це, я супер, я найкращий!» Але потім, якщо трохи полистати, як мінімум, Інтернет, то можна зрозуміти, що подібні серії було створено до нього 20-30 років тому. Тому для цього варто знати, що відбувається.
