У семи кімнатній комунальній квартирі, що у Суворівському районі, проживає 27 осіб, спільні метри з сусідами ділить 5-ти річний Максим разом з мамою і татом.
Батьки готують хлопчика до вступу у середню школу, де в нього звично для всіх пролітатимуть заняття з математики, знайомства з новим друзями, позакласні заходи, новорічні свята. Життя Максима майже не відрізнятиметься від життя його одноліток, окрім того, що він не має ніг.
У листопаді 2013 життя цієї сім’ ї змінилося назавжди, коли трамвай здійснив наїзд на всіх її членів.
– Ми саме чекали на маршрутку на Миколаївській дорозі, біля автосалону “Оскар”, де знаходиться пішохідний перехід та світлофор. Була сьома година вечора, а тому багато транспорту на дорогах, і вся увага була зосереджена на смугах попереду, коли позаду на нас сунув трамвай.
Ми просто не почули його, а він, напевно, нас просто не помітив. Думаю, це звичайна халатність. Можливо, водій просто відвернувся, тому що не помітити 3-ох осіб на дорозі неможливо.
Біля мене стояв чоловік, дитина – попереду. Не було ніякого сигналу, я тільки відчула, як щось наближається і встигла викрикнути чи то “Вадік”, чи то “трамвай”.
Коли оговталась, спочатку побачила взуття чоловіка, який опинився під трамваєм, далі почула белькотіння дитини. Я одразу зрозуміла, що з його ногами щось трапилось, але навіть уявити не могла, що все настільки серйозно. Виявилось, ноги тримались завдяки штанам, але в той момент я цього не розуміла.
Сказати, що перед очима пройшло все життя – нічого не сказати.
В якийсь момент нас розвели по різним лікарням. Дитину дуже довго виводили з травматичного шоку, після чого ампутували обидві ноги. Лікарі сказали, що зберегти їх було неможливо.
Сьогодні ми намагаємося жити з цим, протезуємось.
У Максима є два інвалідних візочка, так він намагається переміщатися по секції комунальної квартири, але 7-ий поверх не дозволяє хлопцю самостійно виїжджати на вулицю, так як ліфт працює не завжди.
– Йому складно себе обслуговувати. Наприклад, аби відвідати вбиральню, необхідно вдягти протези, що займає купу часу. Опалення у коридорах та душі не має, тому миємося ми у мисках.
Згодом у Максима виявили неврологічне захворювання, що провокує появу трофічних язв, які загоюються протягом місяців. Таким чином, носіння протезів, як альтернатива зручного пересування дитини, стає під загрозу.
-Гратися у кімнаті складно через брак місця, не кажучи вже про можливість вчитися пересуватися на протезах. З дивану на диван.
Наразі допомогу сім’ї надає одеський форум волонтерів, але головною необхідністю залишається житло.
– Зверталися навіть до Президента , але нам всі відмовили. Нажаль, самотужки ми не зможемо зібрати кошти на житло. До того ж, у квартирі лише один санвузол на 27 осіб.
Так склалося, що життя Максима буде нелегким, а ми не вічні і йому необхідно пристосовуватися до цього нелегкого життя
На якій стадії знаходиться судовій процес?
Провина водія не доведена за недостатністю доказів. Це сталося через те, що органи досудового слідства допустили халатність, а у ході слідства було багато порушень.
Наприклад, слідчі експерименти проводилися помилково, інколи порушувалися права звинуваченого, тобто через недостатню доказову базу нікого не покарали.
Вони (свідки) наполягають, що ми бігали назад-вперед. Чому бігали?
Звісно, це зацікавлені свідки – це співробітники трамвайного депо: водій та кондуктор зустрічного трамваю та кондуктор трамваю, який нас збив.
Наразі справу закрито, але вона знаходиться на стадії апеляції.
Коли Максим піде до школи?
Сьогодні Максиму вже 6 років, але поки він не може піти в школу, тому що й досі зберігається висока травматична небезпека. Йому необхідно ще трохи часу, щоб навчитися пересуватися на протезах впевнено та піти у звичайну школу. Максим соціально розвинена дитина і не хочеться, аби він деградував в умовах спеціалізованої школи.
Максим, а ким ти мрієш стати?
Воєнним. Снайпером.
А чому?
Тому що буду захищати людей, прикривати свою Батьківщину. Але я більше хочу стати не військовим, а снайпером зі спецназу. В них хороша броня.
Подобається, коли мама тобі читає?
Не подобається, звісно. Я вже дорослий для цих казок.
Під час інтерв’ю Людмила отримує лист від мерії міста, де сім’ї пропонують подивитися на квартиру №12, що на вулиці Скісній.
На огляд квартири ми прибуваємо разом з молодою мамою та представником департаменту комунальної власності. Згодом до нас приєднується начальник ЖКХ «Портофранківський» Пташенчук Віктор, який намагається пояснити, що у квартирі вже проживає людина – працівник ЖКХ.
Представник департаменту, в свою чергу, пояснює: «Ми відчиняємо у будь-якому разі, а ви займайтеся своїми справами».
Чому у будь-якому разі? Ви не маєте права, – каже начальник ЖКХ
– Тому що це наш об’єкт, ми маємо право, ми маємо для цього всі папери.
Нарешті Людмилі вдається потрапити до обіцяної квартири, жінка робить несміливі кроки по заваленим мотлохом кімнатам, уважно оглядаючи всі його закутки. Наостанок Людмила робить декілька фотографій на маленький цифровий фотоапарат, плануючи необхідний ремонт.
В цей час працівники департаменту замінюють замки та намагаються пояснити патрульним, які приїхали на місце виклику, що вчинені дії – законні, та демонструють наявні документи.
